Історія героя
24.08.1994 - 08.05.2022
Руслан Прозоровський: «Я повернусь! По-іншому – ніяк!»
Молодший сержант, командир десантно-штурмового відділення Руслан Юрійович Прозоровський зник безвісти 8 травня 2022 року під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Білогорівка на Луганщині. Воїн-десантник 80-ї окремої десантно-штурмової бригади з того часу більше не виходив на зв'язок.
Попри офіційне підтвердження загибелі, похорон та отримані документи, родина Руслана — його мама Зоя, дружина Жанна, численні сестри — продовжує сподіватися, що він живий, поранений або в полоні. Тіло Героя поховали у закритій труні, тому для рідних він досі — у строю, десь на завданні. І віра ця — непохитна.
Руслан народився в багатодітній родині, де він був єдиним сином серед шести сестер. Разом із мамою і сестрами переїхав із Липової Долини до села Велика Рибиця. З юних років допомагав по господарству, няньчив молодших, працював, доглядав худобу, ремонтував техніку. Уже в дитинстві мав сильний характер: не скиглив, не боявся болю, не уникав відповідальності. А ще — завжди захищав своїх «малюків», як ніжно називав сестер.
Любив футбол, займався господарством, цікавився технікою, мав золоті руки — міг самостійно розібрати і зібрати будь-який двигун. Дорослішав рано. І вже змалку знав — буде військовим.
Після закінчення 9 класів Руслан вступив до технікуму, але невдовзі залишив навчання, бо прагнув служити. Однак статус годувальника родини завадив потрапити до армії одразу. Відмова від служби стала для нього особистою драмою. Врешті, зусиллями та наполегливістю, він пройшов строкову службу, а згодом вирішив підписати контракт.
У 2014 році, з початком бойових дій на сході України, Руслан отримав повістку. Хоч рідні намагалися зупинити його, він стояв на своєму. Потрапив до 80-ї десантно-штурмової бригади, де віднайшов своє справжнє покликання. Десант став його родиною, військова справа — змістом життя. Руслан пишався своїм блакитним беретом, здійснив чимало стрибків із парашутом, вірив у побратимство та честь.
У Руслана було просте, але велике бажання — побудувати дім і створити сім’ю, мати багато синів, щоб сформувати власну футбольну команду. Зі своєю майбутньою дружиною Жанною познайомився 24 серпня — на своєму Дні народженні. Після повернення з чергової ротації він зробив Жанні пропозицію. Весілля справили у сімейному колі — весело, щиро, незабутньо. І знову — дорога. Армія кликала. Руслан не міг інакше.
Повномасштабне вторгнення Росії застало Руслана в дорозі до частини. Уже 24 лютого 2022 року він знову був у строю. Виступив на захист України разом із побратимами з 80-ї ДШБ. Постійно телефонував рідним, попереджав, коли зникає зі зв’язку, щоб не хвилювались. Казав, що все добре, але на фото мама Зоя помічала втому в очах. Коли вона питала, чи встигає відпочивати, відповідав: «Після війни відіспимось».
Навіть із поля бою Руслан шукав зв’язок, щоб заспокоїти маму і дружину. Одного разу заліз на вишку під обстрілами, аби зробити дзвінок: «Я живий. Тримайтесь!»
Останній зв’язок із Русланом обірвався 8 травня 2022 року. Саме того дня з’явилась інформація про зникнення групи десантників 80-ї бригади під час бою біля Білогорівки на Луганщині. Руслан був серед них. Його родина організувала масштабні пошуки — самостійно та через офіційні органи. Шукали також його побратимів — Миколу Бауера та Микиту Романчука. Відомо, що в тому бою загинуло близько десяти десантників.
Згодом, у червні, Руслана офіційно визнали загиблим. Його поховали. Але для рідних він досі живий — бо серце не приймає втрати, а душа відчуває: десь він ще є, десь чекає на визволення або на своє повернення.