Історія героя
(29 квітня 1993 — 20 травня 2023) Старший лейтенант Збройних Сил України Командир взводу розвідників 211-го спеціального батальйону Позивний: «Кошеня» Кавалер орденів «Спасителя», медалі Святого Юрія Переможця, відзнаки «Срібний Хрест», медалі «За оборону рідної держави»(посмертно)
Анатолій Антонов народився 29 квітня 1993 року в місті Суми — у звичайній родині, з якої вийшов незвичайний чоловік. Його дитинство було сповнене руху, допитливості й світлої любові до життя. Навчався в школі №7, згодом вступив до Машинобудівельного фахового коледжу СумДУ. Навчання він завжди сприймав серйозно: ніколи не марнував часу, мав чітку ціль — бути корисним для суспільства, для держави, для тих, хто поруч.
Але дитинство — це не лише книжки та класи. Маленький Толик захоплювався театральним гуртком, займався кінним спортом у ДЮСШ, виступав на міських та обласних змаганнях. А ще він з дитинства тягнувся до природи. Разом зі шкільним тренером часто мандрував лісами та горами, де гартувався не лише його дух, а й характер. Саме в ці походи він брав із собою Ремарка та пригодницькі романи — його пристрасть до книжок залишилась із ним назавжди.
Після коледжу Анатолій вступив на третій курс Сумського державного університету, де здобував інженерну освіту. У паралель із навчанням — працював на Сумському НВО, а також відвідував кафедру військової підготовки. Там він отримав звання молодшого лейтенанта запасу — важливий крок, що згодом визначив його шлях.
Навчання, робота, аспірантура, інженерна діяльність, участь у громадських ініціативах — у житті Анатолія не було жодного «вільного» періоду. Він жив активно, глибоко, змістовно. У 2015 році балотувався до Сумської міської ради, був активним учасником літературних вечорів, зустрічей з митцями, спортивних подій. Завжди усміхнений, уважний, принциповий, щирий — саме таким його згадують у Сумах.
Коли у 2013–2014 роках в Україні здійнялася Революція Гідності, Анатолій був серед тих, хто не залишився осторонь. Він стояв на Майдані, бо вірив у краще майбутнє, у гідність народу, у правду. А вже у 2015-му, розуміючи реальність війни, приєднався до Добровольчого Українського Корпусу та вирушив на Донеччину. Там, серед руїн Пісків, він здобув перший бойовий досвід.
За мужність та участь у бойових діях був нагороджений медаллю «За оборону рідної держави».
Повернувшись із фронту, Анатолій не зупинився. Він не просто жив — він творив. Допомагав іншим бійцям, працюючи в Центрі підтримки ветеранів, активно займався громадською діяльністю, навчався в аспірантурі. У лютому 2020 року Анатолій одружився, а в березні 2021-го у молодої пари народилася донька — світло його життя, сенс його кожного ранку.
Він був люблячим батьком, турботливим чоловіком, сином, яким пишалась родина. Часу для себе у нього майже не залишалося — і не тому, що не міг, а тому, що хотів віддати його близьким.
24 лютого 2022 року росія знову принесла війну. І Анатолій не вагаючись повернувся до строю. Спочатку — командир розвідувального взводу в складі 150-го батальйону 117-ї бригади ТрО. Після звільнення Сумщини — прийняв нове рішення: вступив до Збройних Сил України, продовжив боротьбу на Донеччині.
Торецьк, Часів Яр, Майорськ, Нью-Йорк, Бахмут — місця, де його взвод виконував найнебезпечніші розвідувальні завдання. Відчайдушно, точно, мовчки.
За свою службу він був нагороджений:
Медаллю Святого Юрія Переможця (від ПЦУ),
Орденом «Спасителя»,
Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест»,
У березні 2023 року Анатолій приїхав у коротку відпустку. Дочці ще не було й двох, мати привітала сина з 30-річчям книгою «Фактор Черчилля». Тримаючи її в руках, він сказав: «Коли ж я зможу її почитати?..»
В інтерв’ю того ж березня він сказав інше — головне:
«Я пішов захищати країну, бо не хочу залишити незакінчену війну своїм дітям…»
20 травня 2023 року, під час виконання бойового завдання на Чернігівщині, службовий автомобіль, у якому перебував Анатолій, натрапив на протитанкову міну. Разом із ним загинув побратим Юрій Пономарьов.