Історія героя
Михайло Васильович Скоропис народився 11 січня 1970 року в селі Панасівка Липоводолинського району Сумської області. З дитинства мав мужній характер і мріяв стати військовим. Після закінчення школи у селі Капустянці, куди переїхала родина, вступив до Горьківського вищого військового училища тилу. Служив інтендантом морської авіації в Мурманську.
Михайло був не лише військовим, а й людиною глибокої душі. З дитинства мав відчуття справедливості. Один із епізодів юності став визначальним: коли п’яний вітчим намагався вчинити насильство, Михайло без вагань закрив матір собою. Відтоді носив шрами на тілі – як знак своєї відваги та безумовної любові до близьких. Михайло любив історичне кіно, особливо про війну. Добре грав на гітарі, слухав рок, захоплювався футболом і біатлоном. Був кандидатом у майстри спорту зі стрільби з луку.
Після здобуття Україною незалежності повернувся до рідних Сум. Працював інженером-постачальником на міських підприємствах. Відповідальний, спокійний, працьовитий, він був душею родини та справжнім другом для колег. Дружина Алла й донька Юлія згадують його як доброго, чуйного, турботливого батька. Разом вони часто рибалили – навіть о 4 ранку перед роботою. А у вихідні – вся дітвора з околиці йшла з “дядьком Мішею” до річки, а потім смажили маленьких карасиків. З риболовлі вони з Юлею часто приносили не лише рибу, а й бездомних тварин – кошенят, цуценят. Двір родини Скорописів завжди був повен чотирилапих улюбленців.
У 2014 році, з початком війни, був мобілізований до 27-ї реактивної артилерійської бригади. Обіймав посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення. У зоні бойових дій відповідав за життєво важливу логістику: паливо, ремонт техніки, обмундирування та харчування для артилеристів, які воювали на передовій. Він не боявся брати на себе ризик: коли підлеглий не міг поїхати у небезпечний рейс – сам сідав за кермо бензовоза. Розумів, що колони з паливом – одна з головних цілей ворога. Та попри небезпеку, виконував обов’язок спокійно і впевнено.
“Війна ця надовго, – казав Михайло. – І маховик її тільки розкручується. Певний час нам буде непереливки, особливо, коли у хід піде авіація, почнуться повномасштабні дії. І воювати ми будемо дуже довго. Згадайте моє слово…”
Слова, що стали пророчими. Слова Людини, яка бачила далі за горизонт. Старший лейтенант Скоропис віддав життя не на фронті бою, але в тилу, який щодня під обстрілами, без якого неможливе життя на передовій.
Його ім’я – серед тих, хто зробив для України все, що міг. І навіть більше.
Помер 25 листопада 2014 року у базовому таборі на Донеччині від гострої серцевої недостатності. Похований на Алеї Слави Центрального кладовища в місті Суми.